Між цивільними та військовими: як офіцер служби ЦВС Єгор Козаченко допомагає прифронтовим громадам

До великої війни він був викладачем вокалу – мав власні студії у Дніпрі та Камʼянському. А вже у березні 2022-го добровольцем пішов до військкомату, аби стати на захист української незалежності.

Що таке служба ЦВС, яку роль вона виконує на фронті та чи є в українських військових час на музику та творчість? Про це в ефірі програми «Шах і мат» на телеканалі «Відкритий» розповів начальник групи цивільно-військового співробітництва підрозділу 128-ї бригади ТрО ЗСУ Єгор Козаченко.

Формування українських підрозділів цивільно-військового співробітництва активно розпочалось у 2014 році – на тлі окупації Криму та початку збройної агресії рф на сході України. Служба ЦВС стала першою структурою у ЗСУ, що була повністю сформована за стандартами НАТО, проте з адаптацією до місцевих реалій.

«Мій підрозділ – це така ланка, що забезпечує взаємозвʼязок між військовими та цивільним населенням. Поблизу зони бойових дій є багато людей, які не виїжджають, хочуть залишитися у рідних домівках. Натомість військові мають свої задачі, тож повинен бути підрозділ, який комунікує і з владою, і з місцевими жителями. Ми співпрацюємо та шукаємо рішення, які є взаємовигідними для усіх сторін», – пояснює Єгор Козаченко.

Один з пріоритетних напрямків його діяльності – це робота з сім’ями військовополонених, зниклих безвісти та загиблих захисників України. Детальне консультування та роз’яснення, допомога у вирішенні питань – від збору документів до церемонії поховання:

«Група ЦВС займається полеглими та безвісти зниклими героями нашої військової частини. Ми комунікуємо з РТЦК та СП, де був призваний військовий, сповіщаємо родичів, допомагаємо у поверненні тіл. У сімей завжди багато питань: куди звертатися, які документи зібрати, як провести церемонію. Якщо хлопці потрапляють у полон, це теж комунікація з родинами: пояснюємо, чи треба звертатися до поліції, як писати звернення до «Червоного Хреста», як часто треба це робити».

За словами Єгора Козаченка, у зоні бойового конфлікту лишаються переважно пенсіонери – вікова категорія 60+. Наприклад, на Донеччині, де він нині несе службу, їх близько 200 осіб на село. Решта виїхала трохи далі, за 35-40 км від лінії оборони.

«Нещодавно дізналися, що у прифронтовій громаді досі працює невеличка філія школи творчості – там є дітки-художники та дітки-музиканти. Тож вирішили допомогти: у жителів Дніпропетровщини позбирали інструменти, якими вже давно не користуються. Привезли акордеони, баяни та навіть синтезатор, а для художників закупили фарби і мольберти для малювання. Я впевнений, що діти мають розвиватися, насичуватися повноцінним життям. А не просто виживати», – розповідає офіцер.

Він і сам сумує за творчістю: попри насичений графік, намагається хоч 15-20 хвилин на день присвятити співу. Колись з побратимом навіть влаштували виїздний концерт – виконували українські пісні під гітару для літніх людей.

«Раніше, до війни, до них приходили виступати дітки. Вони знали, що таке концерти і дуже за ними сумували. Для мене ж це як ковток повітря, це моя розрядка: як люди ходять до психолога, так я ходжу на вокал. Адже з піснями та словами, які я співаю, виходять мої особисті емоції. Знаходжу час для співу і на фронті – тут важлива щоденна практика, бо мʼязи атрофуються і не використовуються на повну у самій тільки розмові», – зазначає Єгор Козаченко.

Нещодавно військовий працював над студійною версією легендарного твору Володимира Івасюка – «Пісня буде поміж нас». А тепер мріє про запис авторської пісні: каже, вона неодмінно буде про Перемогу.

Ексклюзивне інтервʼю із начальником групи цивільно-військового співробітництва підрозділу 128-ї бригади ТрО ЗСУ дивиться у відео.

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.