Відроджує Петриківський розпис Дніпропетровщини: художниця Наталія Рибак про життєвий шлях і створення унікальних робіт

Заслужений майстер народної творчості України Наталія Рибак популяризує Петриківський розпис Дніпропетровщини.

Про життєвий шлях і унікальні роботи, а також особисте життя Наталія Рибак розповіла у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.

Колаж фото: Світлана Волкова

Наталія Рибак народилася 30 серпня 1958 року в селі Попово-Балівка на Дніпропетровщині. Батьки прищепили їй щиру любов до української старовини й народної спадщини.

Спеціальність “художник розпису по дереву” набула в Петриківському спеціалізованому професійно-технічному училищі (1975-1978). Згодом талановитий молодий педагог Андрій Андрійович Пікуш запросив Наталію в учні й відкрив їй безмежний мистецький небокрай.

1980-го майстриня дебютує на масштабній виставці «Джерела та сучасність» у Дніпропетровському художньому музеї, 1989-го вступає до Спілки художників України. Наступне десятиліття надзвичайно плідний період в її житті: влаштувалася до Експериментального цеху петриківського розпису на чолі з легендарним Федором Савовичем Панком (1991), стала членкинею Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1992), активною учасницею всеукраїнських виставок, фестивалів.

«Петриківський пишноцвіт Наталії Рибак» увібрав понад 130 першокласних розписів, що відображають безупинні пошуки художниці протягом 1986-2018 років.

Наталія Михайлівна натхненниця художньої династії Рибаків: чоловік Михайло Володимирович видатний різьбяр, діти Михайло та Олеся вихованці Дніпропетровського художньо-театрального коледжу, їх твори зберігаються в музейній колекції.

Популярність майстрині давно поширилася за межі України. У 1993-го році Наталія здобула гучну славу в Канаді. У 2000-го посіла II місце на Міжнародному конкурсі народної творчості “Слов’янський базар у Вітебську”, здійснила успішну поїздку до Японії на Всесвітню виставку «ЕКСПО-2005», брала участь у Днях української культури в Польщі (2011, 2016).

3 2015-го щороку представляє Україну на міжнародному Ягелонському ярмарку в польському Любліні. У 2017 році на Українському фестивалі в Ризі. У 2018-ому на фестивалі “Море от ритми” в Болгарії.

Наразі продовжує займатися улюбленою справою та брати участь у Всеукраїнських та міжнародних виставках.

— Ви маєте відзнаки та нагороди, серед яких орден княгині Ольги ІІІ ступеня та премія імені Данила Щербаківського.

«Я заслужений майстер народної творчості України. Я була нагороджена премією імені Данила Щербаківського. Але ще, окрім того, я і член спілки художників України, і член спілки народних майстрів України. Але, це нічого не означає, якщо я не малюю. Якщо я малюю, то я майстер. Якщо я не малюю, починаю вмирати. Моя робота ще й схожа на кар’єру спортсмена. Річ у тому, що спортсмен може поставити рекорд тільки тоді, коли він буде тренуватися»

– Ви не пожалкували про те, що обрали собі таку спеціальність?

«В жодному разі. Це не професія, це стиль життя. От в мене багато квітів, вони надихають і це є частиною життя. А ще там чарівні квіточки. Бери й малюй. У мене багато квітів посаджених. Вони дарують натхнення та настрій. Для мене перестати малювати, це перестати жити, дихати, бігати, плавати, скакати, гасати на велосипеді. Це частина мого буденного життя»

— Скільки часу ви малюєте на день?

«Намагаюся малювати щодня, але не завжди це виходить. Коли трапляється можливість та є творчий запал йде робота. Це як блискавка. І тобі треба малювати, тобі так свербить, так пече. Треба намалювати, бо це страшне діло. Я не їм, не п’ю, працюю. Можна використати усі прийоми Петриківського розпису, усі техніки, які тільки є»

Фото: Світлана Волкова

— У вас же нікого не було в роду, хто писав Петриківку?

«Всі були нормальні, одна я художник»

— Як так сталося? Звідки така любов до цього мистецтва?

«У мене троє братів. Ми на канікулах малювали завжди дуже багато. Мені це наскільки подобалося, що думаю, от якби була така робота, щоб я могла малювати. Це неймовірна історія, неймовірні майстри та що вони пережили, і як воно дійшло до нашого часу. Петриківський розпис був поширений по Катеринославській губернії. Але вже дійшов до нашого часу лише в Петриківці. Мені подобається малювати і я так відчуваю себе щасливою»

— Ваша донька та син, чи хотіли б вони малювати?

«Вони закінчили художньо-театральний коледж. І так вийшло, що зараз дочка макіяж робить. Таке мистецтво. А син, він ставить сонячні панелі. На превеликий жаль, все те, що він будував до війни, все розбили ті паразити»

— Ви коли їздили в Японію, також показували, як треба малювати?

«Україна зробила дуже цікавий хід. Народні майстри, ті, що приїздили, сиділи і працювали. Всі бачили, як це робиться. Майстер-клас не можна було робити. Це страшенно працьовита нація. Вони б палатки розбили, але дочекалися своєї черги. Вони вміють стояти у чергах. Їх же багато. І отак цілий день. Я трохи з голоду там не померла, втомилася. Хмара людей. Через наш павільйон в день переходило 16 тисяч людей. З усього світу, але в основному японці. І цікавість була така, що я вам передати не можу. Це просто неймовірно. І вони страшенно поважають людей, які щось вміють. Немає байдужих до Петриківського розпису. Такого просто не може бути.

Я була і в Польщі, і в Болгарії, і в Канаді, і в Японії, і Латвії, Литві, Естонії. Всі дуже гарно приймали. Де я себе найкраще почувала, із дальнього такого закордону, ви не повірите, це Японія. Вони сміються, коли їм смішно, вони плачуть, коли їм гірко»

— Ви хотіли б, щоб у вас були послідовники?

«Це діло дуже добровільне. Наприклад, я, коли збиралася йти в художники, то батько був м’яко кажучи незадоволений. Він казав, це не професія, що це за іграшки, що це за витівки»

— Кажуть, що кожна майстриня в Петриківці малює. Це правда?

«Петриківський розпис викладають і в дитячому садочку, і в школі. Але щоб сказати, що кожен там майстер, то ні. Професійно займаються цим одиниці»

— Пані Наталія, як ви живете, як проходить ваш день, з чого починається, чим закінчується?

«Я тільки просинаюся і біжу в садок, на город, що де виросло, що де розквітло. Ревізія кожного ранку, це обов’язково. Після того тільки може бути вже сніданок, основні клопоти. З дітьми я пораюся, потім сідаю малювати, вони йдуть гуляти. Ввечері знову на город. Проблем  зі сном не існує, проблема доповзти до ліжка.

Ми живемо з туризму, а які зараз туристи. Дуже близько фронт, ніхто не хоче їхати. Це рідкісні, надзвичайно рідкісні, дуже шановані люди, коли вони приїжджають»

— Як ви відпочиваєте? Чи є улюблені справи, окрім саду, окрім вашої основної роботи?

«Найкращий відпочинок – це кудись поїхати на якесь свято мистецьке, а по дорозі відпочити. Я навіть не знаю, що мені дужче подобається, сама дорога чи ярмарка. Коли збирається цілий автобус твоїх однодумців, це люди, з якими можна поговорити»

— Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення російських окупантів?

«Коли перший раз об’явили повітряну тривогу, просто взяла лопату і пішла копати. Я знаю, що перемога буде. Я знаю, що мої роботи будуть потрібні. Люди приїдуть, а в мене нічого нема. І шо? Що це таке? День перемоги, а в мене виставка не готова. І виставку буду робити. Навіть на війні наш розпис потрібен»

Детальніше про життя та діяльність майстрині Петриківського розпису з Дніпропетровщини дивіться у випуску програми «Український характер».

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.