Розвиває спорт і допомагає військовим із реабілітацією: паралімпійка з Дніпропетровщини Ірина Кириченко про життєвий шлях та війну

Майстерка спорту з плавання, біатлону, спортивного орієнтування  та академічного веслування, учасниця 6 паралімпіад Ірина Кириченко з початку повномасштабного вторгнення допомагає з реабілітацією військовослужбовцям та продовжує розвивати паралімпійський спорт в Україні.

Про життєвий шлях, головні здобутки, а також те, як повномасштабне вторгнення змінило її життя, Ірина Кириченко розповіла у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.

Ірина Кириченко народилася 5 липня 1961 року у селі Карабинівка Павлоградського району Дніпропетровської області.

Закінчила Черка‌ський націона‌льний університе‌т і‌м. Богдана Хмельни‌цького за спеціальністю вчитель фізичної культури, а також Волинську академію рекреаційних технологій за спеціальністю фізичний терапевт, ерготерапевт.

Майстерка спорту зі спортивного орієнтування, Майстерка спорту з плавання, Майстерка спорту міжнародного класу з біатлону, Майстерка спорту міжнародного класу з академічного веслування. Заслужена майстерка спорту України.

Учасниця шести паралімпіад. Нагороджена Орденом «За мужність» III ступеня та медаллю «За працю і звитягу».

«Я народилася в Павлоградському районі села Карабинівка. У мене два старших брати. Вони мене з раннього дитинства навчили швидко бігати. Я в повітрі ногами перебирала. Навчили плавати. Кидали мене в річку і мені треба було випливти. Я з ними грала в футбол. І в мене була дуже класна фізична підготовка. Я навіть пам’ятаю, як у мене на підошві були кров’яні водянки.

В школі у нас був учитель фізкультури. Він фанат, він кращий, ніж будь-які тренери, які можуть бути. Ми в баскетбол грали, у всі види легкої атлетики, я вміла все. А потім, коли я закінчила школу, вступила в педагогічний інститут у Черкаси на фізичне виховання. Навчалася в інституті як орієнтувальниця. Уже коли закінчила, розподілення отримала в Дніпро, тренером почала працювати.

Я вийшла заміж, завагітніла. Коли сталася в мене ця травма, у лікарні мене паралізувало, так швидко росла пухлина, тому що я була вагітна. Лікарі не знали, вони зробили мені операцію, але відновлення не було ніякого»

«Треба було мене звільнити від вагітності. Це жах був, витримати дуже тяжко. Десь за два роки я знову вирішила завагітніти. Завагітніла і знову пішов ріст цієї пухлини. Я потім пішла до професора, був тоді такий в 9-тіні, плачу, ридаю. Він каже: “Іра, що сталося? Я кажу: “От мені заборонили народжувати”. А мені зробили розширену операцію, променеву терапію, імунну систему вбили. Він сказав: “Іра, ти розумієш, що після променевої терапії два роки – це ти точно не можеш народжувати”. І все, більше він нічого не сказав. Для себе я відклала – можна! За два роки можна. І тому я рівно два роки витримала і завагітніла, не стаючи ніде на облік. І коли в мене вже почалися перейми, мене чоловік віз без всіляких документів. Все нормально вийшло. Два сина, два майстри спорту. Під метр дев’яносто. Я ними пишаюся»

«Я не сумнівалася зовсім, що буду ходити. Спала, їла – це коли не працювала. А так я весь час якісь вправи робила.

Я ставила такий ящик в кінці ліжка, і щоб стопи впиралися, я серед ночі прокидалася з таким жахом, що я кудись ногу в сторону скинула. Ніг я не відчувала зовсім. Я півроку десь займалася аутотренінгом. Я уявляла собі, що я кудись біжу, на 10-й поверх підіймаюсь. Я витренувала себе так, що я могла лежати в ліжку, уявляти, наче пробігла 10 кілометрів. І через пів року в мене зарухався великий палець на нозі, це була вже перемога.

Зараз легко говорити. А тоді істерики були, що в мене нічого не відновлюється, що нічого не виходить, падала і знову піднімалася, знову падала…»

– І ви після того стали майстром спорту міжнародного класу?

«Мені лікарі першу групу інвалідності поставили пожиттєво. На ногах взагалі не було м’язів. Це кісточка, обтягнута шкірою. Треба було дуже активно займатися. І тому я почала вже займатися професійно, і тільки кропітка праця дозволила мені багато чого досягти»

– На вашому рахунку близько 80 медалей і 100 кубків. Які серед цих нагород для вас найважливіші?

«Виявляється, що вони не тільки важкі, а ще й тяжко заробляються. Медальки самі по собі маленькі, але вони цінні. Найцінніші для мене медалі з чемпіонатів світу – золото, яке я виграла. А також срібло і бронза, за які я отримала звання “Заслужений майстер спорту”»

– Яку першу медаль ви отримали, з якої почався відлік вас як спортсменки міжнародного рівня?

«Початок почався з відновлення після травми, в басейні. Я почала плавати, але ж я прийшла вже зі спорту, зі спортивного орієнтування, зі збірної України. Почала просто плавати, а потім почала плавати уже професійно. Мабуть, я не вмію просто. Мені треба з кимось змагатися»

– Які вимоги до олімпійців і паралімпійців. Наскільки вони відрізняються?

«У паралімпійця є додаткова мотивація. Він повинен собі довести, що він такий же, як всі. Всі паралімпійці ніколи не кажуть, що вони не можуть. Вони весь час можуть. Вони не бояться. Плавці без кисті рук показують результати майстра спорту здорових людей. У пауерліфтингу результати паралімпійців на світовому рівні кращі, ніж олімпійців. Це все робиться усупереч!»

– Як вам вдалося так довго протриматися у спорті і як ви завершили спортивну кар’єру?

«Коли регулярно тренуватись, нормально відновлюватись, в тебе хороша підтримка сім’ї, то тренуватись можна довго. Мені вже було 56 років. Був останній чемпіонат світу в Маямі в Америці. На розминці я відчула, що спина в мене починає боліти. І коли ми фінішували 2 кілометри, я була другою, завоювала срібло, але тоді зрозуміла, що вже не можу навіть рухатись. Мій напарник мене привіз на човні, мене винесли. У мене такий біль був у спині, що це витримати було неможливо.

Тільки за три дні я зрозуміла, що я нормально почуваюся, от чого мені кидати великий спорт, якщо я була другою, чого кидати? І вирішила потренуватись, побігати. Тоді я перечепилась і влетіла в бетонну плиту, впала і зламала руку. Я тоді знепритомніла, потім прийшла в себе і зрозуміла, що треба завершувати з великим спортом»

«Я працюю в Західному реабілітаційно-спортивному центрі Національного комітету спорту інвалідів у Львівській області. І до нас дуже багато приїжджає військових із черепно-мозковою травмою. Я як адміністратор реабілітації адаптувала дуже багато видів спорту під реабілітацію, зокрема спортивне орієнтування. Бувають різні черепно-мозкові травми, але коли військові не можуть зовсім нічого робити, не можуть зв’язати ці місточки, бояться дальнього простору – це важко. І потім, коли через рік-другий дивишся за розвитком таких людей, вже розумієш, наскільки вони виросли, це дорогого вартує»

– Яка ваша найбільша мрія?

«Хочу побільше онуків та мрію про скорішу перемогу України. Вірю в це!»

– Що найбільше любите?

«Найбільше люблю своїх дітей, своїх синів. Я ними дуже пишаюся, вони – все для мене»

– Перед чим не можете встояти?

«Перед подорожами. Я обожнюю подорожувати, відкривати для себе нові країни, іноді екзотичні, де природа, де водойми, водоспади»

Детальніше дивіться у програмі «Український характер».

Програма створена телеканалом Відкритий за сприяння Громадської організації «Голос ПРО» в межах проєкту Strengthening Viability of Media From Dnipro Region. Проєкт є частиною Програми невідкладної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Він реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Transition Promotion Program.

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.