Паралімпійська чемпіонка з Дніпропетровщини та матір 3 дітей Оксана Ботурчук про спортивні досягнення та особисте життя

Легкоатлетка, майстер спорту України міжнародного класу, паралімпійська чемпіонка та призерка Літніх Паралімпійських ігор Оксана Ботурчук  у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий розповіла про шлях до перемог, особисте життя та повернення у великий спорт. 

Оксана Ботурчук народилася 12 вересня 1984 року у Нікополі Дніпропетровської області у родині спортсменів. Батько — майстер спорту СРСР із самбо, мати — кандидатка у майстри спорту з легкої атлетики.

Оксана закінчила Дніпровський Національний університет імені Олеся Гончара. За фахом – психологиня.

Українська легкоатлетка, паралімпійка, майстерка спорту України міжнародного класу, дев’ятиразова призерка чотирьох паралімпіад. Має 10 медалей: одну золоту, одну бронзову, 8 срібних. Нагороджена орденами «За заслуги» I, II, III ступенів.

Заміжня. Чоловік Сергій Балабан – майстер спорту України міжнародного класу з самбо і дзюдо. Має трьох дітей: доньку і двох синів. Наймолодшому нещодавно виповнився рік.

Державні нагороди

• Орден «За заслуги» I ст. — за досягнення високих спортивних результатів на XV літніх Паралімпійських іграх 2016 року в місті Ріо-де-Жанейро, виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, утвердження міжнародного авторитету України.
• Орден «За заслуги» II ст. – за досягнення високих спортивних результатів на XIV літніх Паралімпійських іграх у Лондоні, виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України.
• Орден «За заслуги» III ст.  — за досягнення високих спортивних результатів на XIII літніх Паралімпійських іграх у Пекіні, виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України.

22 липня 2021 року на екрани вийшов художній фільм «Пульс», присвячений історії Оксани Ботурчук. Її образ на екрані втілила акторка Наталія Бабенко.

– Як ви потрапили у спорт?

«Коли я прийшла на легку атлетику, вона мені відразу сподобалась. Я дуже щаслива, що не покинула спорт. Головне моє правило – це все робити з посмішкою. Кожна медаль дуже важко здобувається. Ти не сам за себе, а за тобою Україна. Я вже 20 років тренуюсь і все ще є, що виправляти та чому вчитись. У мене є сестра-однолітка. Те, що ми будемо займатися спортом, я думаю, це було визначено з народження. Тато – майстер спорту з самбо СССР, мама – кандидат у майстри спорту з легкої атлетики. Оскільки вибір був між самбо і легкою атлетикою, мама сказала: “Ні, дівчата точно на самбо не підуть.” І відвела нас до свого тренера – Царікової Марини Афанасіївни. Коли я потрапила на легку атлетику, я закохалась у неї і навіть не хотіла спробувати якийсь інший вид спорту»

Трагедія і часткова втрата зору

Сім’я Ботурчуків поверталася від бабусі до Нікополя. Біля Немирова їхнє авто зіткнулося з іншим. Найбільшу травму отримала 13-річна Оксана.

До цього інциденту вона вже мала проблеми з очима, та після аварії стан спортсменки погіршився: сталася короткочасна повна втрата зору. Сім’я потрапила до реанімації. Після лікування зір Оксани частково відновився. Зараз він становить мінус п’ять з половиною діоптрій.

«Серйозна аварія, яка сталася ще у підлітковому віці, вона змінила життя. Коли я під час зіткнення зрозуміла, що це не сон, і в мене було повністю темно перед очима. Тато допоміг мені. Він дістав мене з машини, поставив. Каже: “Ти так поводи в повітрі руками.” А я нічого не бачу. Він зрозумів, що я взагалі не орієнтуюсь. Нас везли на “швидкій” в лікарню, і я тільки просила Боженьку ще раз побачити сонечко, як я подорослішаю. Але тільки будучи матусею зрозуміла, наскільки важко пережити це було батькам. Взагалі – як з глузду не з’їхати. Я відкрила в якусь мить око, бо в мене з одного боку там було все травмоване. І вже був світ. І все, мені вже в той момент нічого не треба було. Коли ти повністю не бачиш, це дуже страшно. Лікарі були проти, щоб я знову займалася спортом. Але мама сказала, якщо я хочу, то буду займатись. Мамі казали, що може бути епілепсія, все що завгодно. Її лякали постійно. Вона може осліпнути. Дасть нервова система збій. І це може бути повна сліпота. Але вона підтримала мої внутрішні бажання. Я казала, що мені нормально, я хочу, я буду пробувати»

Найбільшою підтримкою в житті Оксани є її чоловік Сергій Балабан. Він також спортсмен – майстер спорту міжнародного класу з боротьби, самбо та дзюдо, призер чемпіонату і Кубку Європи. У пари троє дітей.

– Як ви познайомилися з чоловіком?

«Це було у місті Нікополь. Ми звідти родом. Нас познайомив наш спільний друг, за що йому дуже вдячні. Побачили один одного, познайомилися, поговорили. І наступного дня вже разом займались спортом. Все розпочалося саме з того. З 11 класу ми разом. Вже 22 роки»

– Оксана, а вас треба було довго вмовляти?

«Треба було, тому що я з таких дівчат, а от моя сестра зовсім інша. Я не закохалась в обгортку. У мене сестра – ой, я люблю того, він такий гарний! Я кажу, ти ж його не знаєш. Як можна от просто любити фотку? А мені треба було познайомитись, внутрішній світ пізнати, яка людина. Він тоді був зірочка в Нікополі спортивна. Його нагороджували, а ми такі легкоатлетки ще невідомі. Але коли ми ближче познайомились, він так ставився до мене, і це з часом підкорило мене»

– Що відчували, коли отримали запрошення до паралімпійської збірної?

«Коли потрапила до паралімпійської команди, в мене взагалі ще більше став позитивний настрій. Тому що там усі люди дуже сильні духом. Вони живуть повноцінним життям. І щасливі. І будують плани. Сім’ї. Тобто у нас така паралімпійська команда, родина. Кожній людині дається випробування. Мабуть такі, які вона може винести. Вона чомусь вчиться, змінює долю. І, думаю, що я максимально винесла урок. Змогла адаптуватись до тієї ситуації, в якій опинилась. Дуже допомогла підтримка батьків, звичайно, мами. Сьогодні я можу носити окуляри і лінзи. І навіть зробити операцію. Але все одно у мене буде зір не більше 10-15%»

– Зараз ви ледь не найтитулованіша спортсменка? Як ви вважаєте?

«Ні, у нашій команді є більш титуловані атлети. Але я думаю, що я там з легкої атлетики в ТОП-3 може входжу»

– Скільки у вас медалей?

«Всього 10 на сьогодні. Одна золота, одна бронзова і 8 срібних медалей з 4 паралімпіад. Моя кар’єра почалася самостійно. З цієї паралімпійської золотої медалі в Пекіні. Це була 100-метрівка. Я виборола золото. Перший фінал паралімпійський одразу золотий. Потім я взяла два срібла. Але через 4 роки, поїхавши в Лондон, на дистанції 100 метрів, де я була чемпіонкою, встановила світовий рекорд. Його за мною перебило вже 3 суперниці. І я так розумію, що була чемпіонкою 4 роки, а зараз вже і не на п’єдесталі»

– Спорт тепер остаточно буде на все життя, але ж за освітою ви психолог?

«Так. Я вчилася у маткласі і вступила в Київський політех і в наш Гірничий університет на економічний. Всі казали – економічний, престижно. І я вирішила ще спробувати в ДНУ на психфак. Коли поступила, забрала документи і подала в ДНУ. Пам’ятаю, тато кричав, що таке психологія? Це 2002 рік. Ти що, от економіка, а твоя психологія, що ти робиш? Вчителі кажуть, як ми її вчили, стільки фізмату. Я кажу: “То мені ваша математика вже в печінках так сидить, що я не хочу. Знаю, що якби я не потрапила до збірної команди, то зв’язала б майбутнє життя точно з психологією, психіатрією»

– Зараз будуть наступні Олімпійські ігри якраз у Франції. Це Париж. Ви будете готуватися?

«Після Токіо я вже вирішила точно завершувати. Коли завагітніла третьою дитиною, а тут ще війна, який взагалі спорт? Я сказала, що ні, не повертаюсь, тому що, ну не на часі якось. Така ситуація в країні, троє маленьких діточок, і як я їх залишу? Але тренер запропонував. Я кажу, за рік це неможливо. П’ята Паралімпіада, мені майже 40, для мене це такий виклик, а чи можливо з трьома дітьми підготуватись? І ось зараз, так – я з вересня тренуюсь активно. В травні Чемпіонат світу, якщо я там потраплю в трійку, то буде вже йти розмова про Паралімпійські ігри. Я вирішила спробувати все ж таки. Ну таких прикладів в Україні немає, щоб ось так з трьома дітьми. Таких відчайдушних немає»

– Що стоїть за вашою красою? Це навантаження фізичне чи це внутрішній стан, який дає можливість розкритися вам як жінці та бути завжди отакою щасливою, привабливою?

«По-перше, звичайно, внутрішній стан, посмішка, любов до життя, любов до кожного ранку, що ти прокидаєшся і він настає. Тим паче зараз під час великої війни, коли такі бувають тяжкі ранки. У нас в сім’ї навіть є тост «За сім’ю, за Бога, за ЗСУ». Колись було «За сім’ю, за Бога», що він усе це дає, тепер ще «За Збройні Сили», тому що вони дають змогу цим ранкам наставати. Ну, і звичайно, такий простий момент, як повноцінний сон. З цим зараз важко через маленьку дитину. Також варто стежити за водним балансом, слідкувати за раціоном і нікуди без косметологічного догляду. Не час від часу, а все, як і в спорті, потрібно робити системно»

– Перед чим не встоїте?

«Перед шоколадом. Не люблю карамельки, іриски, тільки шоколадні цукерки або шоколадки»

– Чого б ви побажали українцям?

«Любові до життя, любові до кожного ранку, що ти прокидаєшся і він настає. Поки б’ється наш пульс, ми можемо жити, мріяти та подолати будь-які перешкоди»

Детальніше про життя відомої спортсменки з Дніпропетровщини дивіться у випуску програми «Український характер».

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.