Створив пам’ятники Шевченку і Полю: скульптор із Дніпра про війну та унікальні витвори

Володимир Небоженко – відомий на всю Україну скульптор. Саме він створив монументи Валерію Чкалову, Олександру Полю, молодому Тарасу Шевченку та воїнам 152-ї стрілецької дивізії у Дніпрі.

Про те, як працював над культовими пам’ятниками Дніпра, про війну, декомунізацію та особисте життя народний художник України, почесний громадянин Дніпра, лауреат безлічі звань та нагород Володимир Павлович Небоженко розповів у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.

Володимир Небоженко народився 6 травня 1941 року у селі Богданівка Дніпропетровської області. Його дитинство пройшло неподалік від місця народження – на хуторі Преображенка, а згодом — у селищі Покровське.

• У 1959 році майбутній митець здобув освіту тесляра-столяра, проте завжди мріяв стати скульптором;
• у 1959-1966 роках навчався у Дніпропетровському художньому училищі ім. Є. В. Вучетича. Там здобув освіту скульптора;
• у 1966-72 роках навчався у Київському державному художньому інституті (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) на скульптурному факультеті. Займався у майстерні професора, народного художника СРСР Василя Бородая. Асистент — Валерій Шевцов;
• у 1975 році — Лауреат обласної премії ім. Г. І. Петровського;
• у 1989 році отримав звання «Заслужений художник України» — за пам’ятник воїнам 152-ї стрілецької дивізії у Дніпрі;
• у 2000 році – звання «Народний художник України» за пам’ятник молодому Тарасу Шевченку у Дніпрі навпроти однойменного театру;
• у 2002 році нагороджений пам’ятною медаллю «За заслуги перед містом».

Сьогодні творіння митця зберігаються у Міністерстві культури України, Дирекції виставок національної спілки художників України, Дніпропетровському художньому музеї, Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, Національному музеї Тараса Шевченка та приватних колекціях в Україні і за кордоном.

Фото з архіву Володимира Небоженка

Фото з архіву Володимира Небоженка

Одружений, має двох доньок. Старша – Ольга – закінчила Дніпропетровський державний університет за спеціальністю геоботаніка. Молодша – Леся – навчалася у Дніпропетровському художньому училищі за спеціальністю живопис. Викладала спеціальні дисципліни на кафедрі живопису Дніпропетровського державного університету.

Володимир Небоженко є живим свідком двох війн. Народившись за 46 днів до нападу гітлерівської Німеччини, він закарбував у пам’яті страшні недитячі спогади. Величезним болем у душі майстра відгукуються й події нинішньої війни. Але у дні російської агресії він продовжує сподіватися на краще та творити.

Історія Володимира Павловича – притча про те, як талант перемагає амбіції. Він навчає молодь, що треба думати, як опанувати мистецтво, а не заробити на ньому. Саме тому не бере учнів.

«Нема (учнів – ред.) Всі хочуть одразу багато грошей отримувати. Тоді як же вони чомусь можуть навчитися? Я ніколи про це не думав! Я спочатку думав, як чомусь навчитись! І це саме більше багатство. Я буду маестро! Я буду вміти! Роботи купа, якби тільки було бажання. Якщо думати грошима, що мені хтось за це заплатить, то тоді нема чого й робить. От зараз батьки звертаються – візьми сина чи дочку в учні. Ми вам будемо непогано платити. І коли перша розмова про те, як ти хочеш вчитися, я у відповідь чую: «А скільки буду отримувати?», – розповідає Володимир Небоженко.

Фото з архіву Володимира Небоженка

– Яким було ваше дитинство?

«То були дуже важкі роки. Повоєнні. 47-й рік. Там були колгоспні ясла так звані. Група одна на всіх. В одну кучу зводили і хто як міг з ними займався. Нас годували так, що ми були голодні і пішли гулять на луки. Там росла трава і цибуля. Хлопець, мій ровесник, наївся трави цієї цибулевої і вмер. Об’ївся дуже. Так хотів їсти».

Фото з архіву Володимира Небоженка

Згадки з дитинства

«Боротьба з голодом! Мені було два з половиною роки і я пам’ятаю німця, який заставив мою маму смажити яєшню. Він приніс сала кусочок і говорить: «Підсмаж». І вона смажила.  Де він узяв те сало і яйця? Мабуть, у когось забрав. Не з собою ж він курку носив, яка неслась. Значить, це було не його. Як у загарбника. Я мостився з ним їсти. Я ж не розумів, хто це. А мама говорить: «Ні, це дяді».

– Він не пригостив?

«Не пригостив. Він поїв і пішов. А ми потім почали вимазувати ту сковорідку. Там же сало залишилося. Якісь крихти. І ми оте вилизали. Бо голодні».

– Чим ви цікавилися у дитинстві?

«У колгоспі з’явився клуб. Я ходив у хор, співав, танцював. Але пішла мода грати на якомусь інструменті. В кого були гроші у батьків, купували баян. Це було у заможних. А для малювання грошей не треба і баян не треба. То безплатно. Бери, малюй. А я прийду додому і собі малюю. Тільки нікому не розповідаю, бо засміють».

– Чому?

«Мені так здавалося. А потім ми переїхали з Васильківського району в Покровський, а там районний центр і там був художник. Він був самоучка. То він організував гурток малювання безплатно. Навчав нас як міг і радив вступати в художнє училище.

Я з першого разу не вступив, лише з другої спроби став студентом скульптурного відділення. Мені не сподобалося! Кажуть – здавай, все, ми тебе приймаємо. Мені сказали: «Не будь дурним, іди на скульптурне, а потім перейдеш на перший, другий курс». Я й так і думав. Я паралельно виконував ті завдання курсові, які робили живописці. Старався йти в ногу з тими, хто більш-менш. Тільки потім мені стала подобатись скульптура.  Я зайшов на старший, п’ятий курс скульптурний. А вони ліплять з натури. Стоїть чоловік з молотком. Я подивився: Боже мій, як гарно!».

Фото з архіву Володимира Небоженка

– Як створювався пам’ятник молодому Шевченку?

«Було перше побажання Івана Шулика. Був такий діяч, відома особистість, і він виказав думку, що якби тут був пам’ятник Шевченку, то ми б спустилися, почитали біля нього вірші і поклали квіти. Я почав працювати. Дивитись – де, що. Зробив таку ж постать, тільки з палітрою в лівій руці. На це надихнув мене автопортрет його в молодому віці і поза, де він різко повернутий у правий бік, а у лівій руці тримає палітру. Перед ним полотно стоїть чи може яка площина, на якій він малює. А вже останнє я додумав. Ноги, як він сидів, як використати позу і руку ліву. А що ж йому у руку вкласти? Це може бути викупна грамота. І коли я до цієї думки дійшов, то стало переконливо. Він її тільки отримав. Сидить, задумався. Наче він про щось мріяв. Про волю мріяв. І так виходить, що у нього воля в лівій руці, а от крилатка розстебнута і звільнена з рукава сорочка, а рукав з того боку висить. Теж воля, звільнення від петербурзької крилатки».

Фото з архіву Володимира Небоженка

– Як створювався пам’ятник 152-ї дивізії?

«152-та дивізія йшла з Мурманська. Був жовтень. Тому я припустив, що один може бути у шапці, а інший в касці, бо в нього кулі летять. Це так – моя легенда. А то той, який закликає, той у картузі, командир. Той, хто перший йде, повинен бути злим. У мене він не вийшов, як я тільки не робив. Мені кажуть: “Він боїться німців”. Я думаю, що роблю? У мене стоїть портрет шофера Булаха, мого земляка. Я теж його виліпив, але й він не злий. Тоді я з нього вже зробив. Я знаю цю людину і мені легше було зробити його злим. От зараз, як підійдемо, ви подивитесь. Він злий. Мені кажуть: “О, цей морду наб’є».

– Дуже багато руху у цій скульптурі. Один тримає, інший йде вперед. Як ви передали рух?

«Намагався, щоб пам’ятник не був мертвий, а відповідав ситуації. Вийшло саме так, як я цього й хотів».

– Як створювався пам’ятник Олександру Полю?

«Задум був такий, що він стоїть як переможець. Він переможно поставив ногу як Давид, який переміг Голіафа. Він причетний до розвитку промисловості, що визначило подальший бурхливий економічний розвиток Придніпровського регіону».

– Хто був прототипом зображення постаті Олександра Поля?

«Прототип був не потрібний. Не було живої людини, але було вдосталь фотографій, щоб отримати таку подібність, яка зараз є. В ті часи, радянські, він не вважався поважною особистістю. Був «эксплуататор рабочего класса». Він же заможна людина, не бідна. І в нього були підлеглі люди, які на нього працювали. Але ж якби не він, наше місто не існувало б таким, яке воно зараз є. Тут нічого не скажеш. Треба було йому поставити пам’ятник».

– Ви також створювали пам’ятник Чкалову у Дніпрі. Працювали над ним багато років. Як ви ставитеся до того, що його демонтували?

«Я до цього ставлюся нормально. Чого? У нас є свої герої. Оскільки росія і путін говорять: «Это ж русские люди: Ломоносов, Горький  – это все часть русского мира».  Так от не буде ваше! Тут буде наше! Тут буде Леся Українка. Якщо був проспект Пушкіна, так буде проспект Лесі Українки. Маємо ми на це право? Маємо!».

– Над чим ви зараз працюєте, які є плани?

«Я зараз прив’язую невелику скульптуру до гранітного постаменту. З глини – це ескіз. Шукаю розмір гранітного постаменту під цю скульптуру. Це пам’ятник засновнику селища Покровське, наказовому отаману Головку. Довгострокових планів не будую».

Про відомого на всю Україну скульптора Володимира Небоженка дивіться у випуску програми «Український характер».

Раніше ми писали про гончаря з Дніпра Сергія Горбаня, який збудував найбільшу у Європі дров’яну піч, а також створив райський куточок на місці колишнього сміттєзвалища.

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.