Українські вірші про кохання: класика і сучасність

Українська поезія про кохання вирізняється глибиною почуттів, щирістю й мелодійністю. Класичні та сучасні поети створили вірші, що торкаються найтонших струн душі, а на очі навертаються сльози. 

Українські вірші про кохання читайте у статті Відкритого.

Вірші про кохання від класиків

Тарас Шевченко

Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

Леся Українка

На мотив з Міцкевича

…I znowu sobie zadaje pytanie: Czy to jest przyjazn, czy to jest kochanie?
Mickiewicz

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

Іван Франко

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

Василь Симоненко

Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Олександр Олесь

Затремтіли струни у душі моїй…
Ніжні, ніжна пісня задзвеніла в ній…
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш…
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.

Павло Тичина

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив..

Микола Вінграновський

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…

Василь Стус

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов’ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Вірші про кохання від сучасних поетів

Сучасні вірші про кохання важко уявити без Ліни Костенко. Вона зробила неоціненний внесок у розвиток вітчизняної літератури та подарувала поціновувачам низку пронизливих віршів.

Ліна Костенко

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

Юрій Іздрик

Я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто

і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші

густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадаює цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети

все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу

і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом.

Сергій Жадан

Торкатись так, як торкаються книг. Перших рядків протоптаний сніг.

Зимова сповільнюється течія.

Хто це читає тебе? Це я.

Хто це читає тебе, як вірш?

Облиш, говориш, просиш, облиш.

Останні з прочитаних таємниць –

гострі метафори твоїх ключиць.

Читати родимки і хребці

кольору олова в молоці,

Брайль, прочитаний навмання,

пальців отримане знання.

Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.

Мов книгу, читати її вночі.

Теплих вен її довгий шов,

список тих, хто від неї пішов.

Як торкаються сторінок,

списаних іменами жінок,

знайдених в шафах записників,

з адресами зраджених чоловіків.

Це я читаю тебе, як письмо,

це я говорю до тебе – пітьмо,

граматико зчитаних передпліч,

шрифтів твоїх вереснева ніч.

Мово, якою я мовчу,

мово дихання і плачу,

мово ліній на тихій руці.

Сидять при столі

мовчазні

читці.

Ніхто не скаже,

ніхто не здасть.

Зчитують книгу твоїх зап’ясть.

Зчитують шрамів родинні листи.

Це ти, говорять, боже, це ти.

Це ти являєш тканину письма,

з якої прописується зима,

в яку врізаються навесні

літери – приголосні і голосні.

Це ти даєш імена, це ти

виводиш, мов світло з темноти,

голоси із глибоких мовчань.

Я не розумію твоїх повчань.

Граматико подиву і зими.

Хто це кохає всю ніч? Це ми.

Повільно дочитую до кінця.

Світло торкається її лиця.

Оксана Забужко

Любов

А обійми стекли, як вода,

І нічник нашу тінь роздвоїв…

Не офіра, не пристрасть, не жар —

Просто спроба лишитись живою.

Із зачумлених стронцієм міст,

Понад їх передсмертні муки

Палахкоче легкий поміст —

Переплетені голі руки.

І допоки це сонце вночі,

І допоки ці спалахи бистрі —

Прокохай, продрижи, прокричи

Цю — останню! — хвилину на вістрі!

Розчахнувши нічні дзеркала,

Мов портрети, із рами виходим —

Але з вуст, шорсткий, як зола,

Осипається подих…

Так, немов відітхнути хотів —

А легені навиліт пробиті,

Й ціпеніють відбитки тіл

У зім’ятім гарячім повітрі.

Ах, звідкіль це, і як, і чом

Цей мертвотний відсвіт на стелі?

Глянь, мій милий, що там, за вікном?

Подививсь і сказав:

— Пустеля…

Микола Луків

Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи: я тебе люблю.
Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі?
Шлях далекий і важкий лежить.
За кормою закипає піна,
Хмариться на обрії блакить.
Будь за мене впевнена й спокійна,
Хай тебе майбутнє не страшить.
Побажай удачі кораблю
І люби, як я тебе люблю.

Раніше ми писали про найпопулярніші книги світу.

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.