Захищає Україну та музикою підіймає бойовий дух: дніпровський музикант Тимофій Хом’як про війну та життєвий шлях

Лідер гурту «Вертеп», а також творець першої у Дніпрі україномовної книгарні Тимофій Хом’як з 2014 року здійснив кількасот виїздів на Донбас із музичними виступами як з окремими проєктами, так і в складі волонтерських акцій. А з початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну вступив до лав територіальної оборони, де продовжує боронити кордони зі зброєю в руках.

Про життєвий шлях, роботу всього життя та війну Тимофій Хом’як розповів у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.

Тимофій Хом’як народився 28 травня 1978 року у місті Підгородне Дніпропетровської області. Артменеджер, музикант, продюсер, ведучий та військовослужбовець. Засновник гурту «Вертеп», а також першої у Дніпрі україномовної книгарні «Білокнижник».

Закінчив школу № 2 у Підгородному, після чого протягом 1995—2002 років навчався на історичному факультеті Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара.

Керуючись повагою до держави Україна та борців за її незалежність, демонстративно вийшов з «піонерії» і за часів перебудови 1990—1991 років долучився до суспільно-політичного руху, поширюючи у містечку рухівські газети та національну символіку.

На початку своєї робочої діяльності Тимофій Хом‘як мав досвід роботи кінологом, букмекером та ведучим на радіо.

У 2007 році одружився з Людмилою Хом‘як. Пара має трьох синів: Івана, Георгія та Святослава.

З 26 лютого 2022 року захищає Україну у лавах територіальної оборони.

«Я народився в Підгородньому, там закінчив школу і далі поступив на історичний факультет Дніпропетровського національного університету. Тато – геолог-буровик Володимир Тимофійович. Мама Ніна Степанівна поміняла кілька професій, але при цьому вона завжди залишалася і залишається такою якоюсь шляхетною. Її всі називають «А ви вчитель? Ви працюєте в сфері культури?» Мама мені дала багато світлої доброти, оптимізму, віри в життя. А тато мені дав любов до читання і любов до подорожей. З першого класу, з шести років, я був у тата в боровій машині. Ми об’їздили там усі гори Криму, Карпат і я жив у наметах з цими бородатими дятьками, які важко працювали, вечорами грали на гітарах під багаття. І ця романтика також впиталася в мене, звичайно»

Розкажіть, чи усі учасники гурту “Вертеп” знаходяться на одній хвилі? Це так сталося випадково, чи з часом ви до того прийшли?

«Це справжня родина. Нас об’єднала війна. З 14 по 23 ми об’їздили всю нашу Донеччину, Луганщину. Зіграли близько 300 концертів як для наших воїнів, так і для наших українців на деокупованих територіях. Були під обстрілами і знаємо, що таке війна, давно. Ти питала, як так сталося, що ми, музиканти, п’ятеро одразу пішли до війська. Бо ми знали, що таке війна. І ми розуміли, що ми такі ж самі громадяни, поки що не професійні на той момент військові, але ми мали зробити свій конституційний обов’язок.

Ми давно не бачились, де-з-ким не бачились просто рік. Ми тут якраз відчуваємо себе тим, ким ми є – музикантами»

– Чим ви заряджаєтесь?

«Гітара завжди зі мною. І в вільний час бувало сяду і щось граю собі там. Це дає мені відчуття щастя і, звичайно, родина, яка робить мене найщасливішим»

– Що на війні граєте?

«Під війну не підлаштовуємося, граємо для своєї душі. “Вертеп”, сама назва, воно таке, народний театр, ніяких обов’язків, в принципі, немає. Кожен несе те, що в нього на душі. Потім це все складається в єдину картину. У гурті «Вертеп» п’ятеро учасників знаходяться у військових частинах зараз, в різних напрямках. Ми кожен день цієї війни все одно залишаємося музикантами. Навіть коли жодної хвилини не думаємо про музику. Але ми не є професійними військовими, ми є професійними музикантами»

– Ви музикант, але пішли на війну добровольцем. Як це було?

«Я ж далеко не один такий музикант, який пішов на війну добровольцем. Тільки з гурту «Вертеп» нас декілька таких. Сьогодні я несу службу у складі територіальної оборони»

– Така була відданість, настільки люди були мотивовані, що  тримали чергу один одному, аби скоріше стати на захист країни. Зараз це кудись ділося?

«Ні, нікуди не ділося. Ділися просто ці мотивовані, ділися добровольці. Це так завжди було. Першими йдуть добровольці, але добровольці рано чи пізно закінчуються. Ми люди, ми не є боги, ми не є герої, ми просто люди, які пішли першими. На відстані, в окопах, без зв’язку, рідні люди стали ще ближчими. Коли мені кажуть про те, що так сильно збільшилась кількість розлучень через цю війну, та ну Боже, кому треба розлучитися, ті розлучились. Я є щасливою, повноцінною людиною, маючи таку дружину, маючи таких дітей. І це був свідомий вибір, це був їх свідомий вибір. У нас не було такого, ай, куди ти йдеш, нас кидаєш. Тобто, ну а хто, як не я, ну власне. Ми всі маємо готові до цього бути»

– У вас є дружина та діти, як вони сприймають, те що ви на війні?

«4.5.0» називається пісня, і от вона, власне, моя присвячена моїй дружині і нашій переписці з окопів. Зв’язку ніякого не було, я прив’язував цю мотузочку до телефона, закинував на бліндаж. Вона скидала сюди нам в окопи інформацію про те, що взагалі в світі коїться. І це дуже важливо було отримувати від мене її оці, я ок, я норм. То ми не були в розриві, хоч ми були і фізично далеко, але ми розуміли, що жити доводиться зараз. не чекати поки закінчиться війна. І це я хочу сказати абсолютно усім родинам, усім чоловікам і дружинам»

– Як ви познайомились зі своєю дружиною?

«Це було свято Івана Купала. Ми прийшли набирати учасників до свого шоу. Музиканти стрибали зі сцени, хапали дівчат-танцівниць під сценою і перестрибували через багаття. Я насправді випадково міг схопити будь-яку іншу танцівницю, вони були дуже схожі на той момент, просто голенькі і з віночками. Ці дві українських ноти до і ля – доля, вони отак от склалися, що я саме взяв за руку Люду і ми перепригнули через багаття. І власне це, напевно, і об’єднало нас після тієї купальської ночі на все життя. І з тих пір Івана купала наше родинне свято»

– Таке враження, що ви із заходу України, бо спілкуєтеся виразним діалектом. Чи є це своєрідною фішкою?

«Це мені зараз дуже образливо чути. Це я чую з початку 2000-х, якщо не з кінця 90-х. Знаєш, я говорив завжди такою мовою. Мова місцева, це все природне абсолютно. І Суржик це природний і рідний для нас. А взагалі, це ж так красиво насправді говорити українською, робити українською, писати українською, створювати сучасну міську культуру. І зараз ми можемо пишатися, що вона тут у нас є у Дніпрі»

— Яка ваша головна мрія?

«Якнайшвидше дочекатись перемоги»

– Що найбільше любите?

«Життя в цілому»

– Чим ніколи не поступитеся?

«Україною!»

Детальніше дивіться у випуску програми «Український характер».

Програма створена телеканалом Відкритий за сприяння Громадської організації «Голос ПРО» в межах проєкту Strengthening Viability of Media From Dnipro Region. Проєкт є частиною Програми невідкладної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Він реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Transition Promotion Program.

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.