Дніпровський журналіст та нацгвардієць Віктор Ожогін про життєвий шлях та запеклі бої на передовій

Заслужений журналіст України з Дніпра Віктор Ожогін з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України. Брав участь у боях за Лисичанськ та Сєвєродонецьк, а також за Лиман і Кремінну. Після двох поранень і періоду реабілітації повернувся до Нацгвардії, де продовжує нести службу.

Про те, як війна змінила життя дніпровського журналіста, а також про свій життєвий шлях Віктор Ожогін розповів у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.

Віктор Іванович Ожогін народився у селі Вітебськ Воронезької області РРФСР 13 березня 1958 року.

У 14 років він разом із батьками переїхав до УРСР, де закінчив середню школу в місті Ворошиловград (нині Луганськ). В обласному центрі вступив до машинобудівного інституту, але після року навчання за спеціальністю “обробка металу тиском” вирішив піти в армію. Строкову службу проходив на Чорноморському флоті ВМФ СРСР у спортивній роті, де грав за футбольну збірну флоту, а на третьому році служби вже командував відділенням;

У 1975 році закінчив школу, опісля служив на Чорноморському флоті СРСР;

У 1978 році провів рік на підготовчому відділенні Київського державного університету імені Тараса Шевченка;

У 1984 році здобув вищу освіту на факультеті журналістики, отримавши диплом журналіста;

Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років коментував деякі матчі для Центрального телебачення Держкомтелерадіо СРСР і «Орбіти — системи мовлення на Далекий Схід;

З 2000 року був заступником директора Центрального телебачення Держкомтелерадіо СРСР і «Орбіти»;

З 2009 року працював гендиректором ДОТРК;

Деякий час працював у пресслужбі Дніпропетровського міського голови та пресаташе в клубі «Дніпро-75»;

З 2014 року бере активну участь у боротьбі з російськими окупантами. Є учасником Революції Гідності та АТО/ООС.

У складі 31 бригади НГУ батальйону “Дніпро-1” пройшов Рубіжне, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Слов’янськ, Краматорськ, Лиман, Бахмут, Кремінну. Був двічі поранений (2022 – під Лиманом, 2023 – під Кремінною).

Нагороди

• У 2015 році отримав Почесне звання «Заслужений журналіст України»;
• У 2023 році за бойові заслуги нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та Орденом «За мужність» III ступеня.

«Ніколи не стояло для мене питання, йти чи не йти. Я завжди боровся за справедливість, за честь і за свободу. Було б мені 70, я все одно пішов би. Вже 26 лютого був у військкоматі, бо не міг би просто сидіти перед телевізором, слухаючи новини з Бучі та Ірпеня. З першого дня вирішив, що найкраще, що можу зробити — це допомогти молодим хлопцям на фронті. Маючи досвід офіцера та присягу на вірність Україні, я прийняв рішення і пішов»

– З повномасштабним вторгненням окупантів життя людей змінилося назавжди. Але ж агресія ворога почалася ще у 2014 році. Ви ще тоді стали на захист країни. Це теж був поклик?

«Звичайно. З першого дня відразу я пішов, але тоді теж сказали, що їм не потрібні 56-річні офіцери. Я сказав їм ще тоді, що будете мене шукати. Так і сталося. Вже через місяць знайшли. Військова кафедра була після закінчення факультету журналістики. Лейтенант, потім пройшов збори, старший лейтенант. Був командиром роти. Я пішов, тому що молоді треба допомогти. Завжди було це, а на війні тим більше»

– Що запам’ятали з війни?

«Головна нагорода для мене – збереження людей, особового складу. Ми всі зрозуміли, що якщо ми не переможемо, України не буде, її знищать. І це все було головне для мене і для всіх моїх побратимів. У Сєвєродонецьку в оточенні нас було 15 чоловік всього. Виходили з оточення 5 діб.

Одного дня вели бій 9 годин. Потім були Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лиман, де отримав перше поранення. Потім Бахмут був, там усі ми вижили. А в Кремінній не було ні доріг, нічого. Ліс, ну це так сказати, 30 кілометрів їдеш по лісу і немає верхівок, нічого, і ми повинні там були вижити. Ми їли, що було, копали картоплю, яка замерзла, а ми її викопували, варили»

– Після важкого поранення ви тоді повернулися на фронт. Чому?

«Так, як тільки рани загоїлися. 28 грудня мене викликали в частину, а вже 29-го я був під Бахмутом. Мене призначили командиром зведеної роти, і ми зайняли позицію в обороні. 40 діб ми стояли під Бахмутом, не віддавши жодного сантиметра нашої землі.

Хлопці вистояли в надзвичайно важких умовах, справжні молодці. Легше влітку сидіти в окопі, ніж взимку, коли за день температура може впасти на більше ніж 20 градусів: вдень +10, а вночі -14. Такий перепад дуже важкий для будь-якої людини»

– А зараз ви збираєтеся повернутися на фронт?

«Я зараз в тилу, офіцер, перебудовуватися дуже важко. З бойового підрозділу, де я був командиром роти, виконувати зараз обов’язки замполіта важко, бо папірцями обклали. Я щаслива людина, тому що в мене гарна родина, діти, дві доньки, двоє онуків, Степан і Платон, буду у війську там, де найбільше потрібен»

– Якби не війна, ви б продовжували працювати журналістом?

«Так, продовжував би, чого сидіти вдома. В журналістській справі, на телебаченні. Якщо візьмуть мене на роботу, то, звісно, продовжу. Я все одно репортер і завжди ним буду»

– А якщо б повернути назад життя і поставити його з точки відліку студентських років, що б ви змінили?

«Напевно, нічого б не змінював. Єдине бажання, щоб загиблі мої побратими залишились живими. І все. 

Я думав, що не в той час я живу. Таке брудне життя. Живеш, а тут війна раптом. Думаю, ну як вона без мене там пройде. Звичайно, будемо відстоювати Україну і воювати. Кожен чоловік нормальний повинен бути захисником. Багато людей сидять і думають, а йти чи не йти, а за що ми воюємо? Та перш за все за своїх дітей, за своїх внуків, за своїх батьків воюємо. Донька писала мені молитви, я носив це біля серця. Коли були моменти, приїздив додому, коли вона обіймала мене і тримала довго, відчуваєш, що це таке»

– Яка ваша мрія?

«Щоб скоріше закінчилася війна і ми перемогли»

– Що ви не можете терпіти?

«Коли відверто брешуть в очі або за спиною щось розказують про тебе. Якщо хочеш сказати відверто, скажи в очі і не соромся»

– Про що шкодуєте?

«Про те, що не всі мрії вдалося втілити. Життя – це постійний біг з перепонами і в основному по колу»

– Чого ніколи не пробачите?

«Відверту підлість та зраду страшну. Коли ти принципам своїм поступаєшся. Це не для мене. 

От я з молитвами Каріни, які носив на грудях, просто не міг дозволити собі не повернутися, просто не міг. І навіть коли вже в нас не було шансів, а було це майже двічі, тричі, а може, і більше, я розумів, що шанс все одно є, і, зрештою, ми повернулися. Не всі, на жаль, мої побратими, не всі повернулися.

Це такий тягар, жити за всіх побратимів. Це не передати, але ми повинні це робити і жити, любити і грати в футбол теж за них. Бо там було багато футболістів зі мною. Грали в футбол, тренувалися, але вони не повернуться вже»

Програма створена телеканалом Відкритий за сприяння Громадської організації «Голос ПРО» в межах проєкту Strengthening Viability of Media From Dnipro Region. Проєкт є частиною Програми невідкладної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Він реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Transition Promotion Program.

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.