Заснував унікальний театр у Дніпрі: Михайло Мельник про становлення та діяльність під час війни

Український театральний режисер, актор, сценарист, музичний редактор, музикант, Заслужений артист України Михайло Мельник створив у Дніпрі унікальний театр.

Про своє професійне становлення, а також створення унікального Театру одного актора «Крик» Михайло Мельник розповів у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.

Михайло Мельник народився 18 травня 1957 року в селі Беєве-Комуна, яке зараз має назву Мельникове Липоводолинського району Сумської області. Після проходження строкової служби в Радянській армії, де він служив у Окремій роті почесної варти в Москві, Мельник переїхав до Києва. Там він деякий час працював токарем на авіазаводі.

• У 1982 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого у класі заслуженого діяча мистецтв України, професора Нінель Антонівни Биченко. Після отримання освіти Мельник був направлений до Миколаївського академічного українського театру драми і музичної комедії, але відпрацював там лише три місяці. Згодом, після порад колег, він переїхав до Дніпропетровська (нині Дніпро);
• У 1987 році на основі театральної студії монтажного технікуму Михайло Мельник створив театр-студію «Крик». Зі спектаклями «Гайдамаки» і «Пропащі» він виступав не тільки в Україні, а й в інших країнах колишнього СРСР;
• У 1989 році однойменний театр-студію Михайло Мельник відкрив у колишньому музеї комсомольської слави імені Олександра Матросова. Саме вона стала передумовою створення унікального Театру одного актора. Через відсутність коштів митцю довелося самотужки облаштовувати приміщення, власноруч робити лави для глядачів, лаштунки, освітлювальне та звукове обладнання;
• У тому ж 1989 році Михайло Мельник отримав «Золотого Лева», а його моновистава «Гайдамаки» за поемою Т. Г. Шевченка перемогла на фестивалі «Театральне Придніпров’я–89»;
• У 1991 році за постановку вистави «Кара» за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба» Михайло Мельник отримав Другу премію «Театрального Придніпров’я-91»;
• У 1994 році — Лауреат I премії театрального фестивалю-конкурсу на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна-1994» за оригінальну інтерпретацію роману Володимира Набокова «Лоліта»;
• У 1996 році став першим лауреатом Премії імені Леся Курбаса, а також лауреатом і володарем Гран-прі театрального конкурсу «Січеславна-1996»;
• У 2004 році за виставу «Гріх» за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського «Intermezzo» і «Що записано в книгу життя» отримав премію Вищої регіональної театральної нагороди «Січеславна» за найкращу режисуру;
• У 2005 році отримав нагороду «Срібний Витязь» на 3-му Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Витязь». У тому ж році Указом Президента України був відзначений званням Народного артиста України;
• У 2007-му за постановку «Гріх» відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка — найвищою в Україні творчою нагородою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва.

Сьогодні ім’я Михайла Мельника відоме не тільки в Україні, а й поза за її межами. Він є засновником, художнім керівником, режисером і єдиним актором унікального Театру одного актора «Крик», куди щороку приїздять поціновувачі театрального мистецтва з різних країн світу.

– Коли ви відчули сили та натхнення, щоб створювати спектаклі?

«Мені «дуже пощастило» в житті. Все, що народжується в житті, найбільш яскраве та геніальне, завжди народжується в муках. В мене були страшні муки, я не знав, як далі існувати і жити, коли працював після театрального інституту в театрі Шевченка. Я розумів, що так не хочу, що це все не моє, бачив мистецтво по-іншому. Я хотів бачити європейський театр, щоб люди могли дивитись українською будь-який іноземний твір і не замислюватися про те, яка там мова оригіналу. Моя перша проба була на сцені театру Шевченка «Гайдамаки». Саме тоді я відчув, що я можу»

«Був страшний опір в театрі з боку художньої ради, адже тоді був СРСР. Тоді вона все вирішувала і не хотіла змінюватися. Уявіть собі, якщо у великій залі сидить лише 20 людей, а мала сцена забивається сотнею, і ти один. Як це можна витримати? Значить, треба зробити, щоб цього не було. Але я був настільки переконаний в своїй правоті і знайшов таку форму в «Гайдамаках», яку все життя і розвиваю»

– Чи бувало таке, що приходять люди, які шукають каверзу?

«На кожній виставі є 1-2 людини, які скептично налаштовані. Це відчувається на сцені, я це моментально помічаю і бачу, де саме такі люди знаходяться. І тут вже починаються мої особисті речі. Я маю «кинути» туди таку сильну енергію. Це важко! Я «викидаю» останні сили, але повинен змусити їх із завороженням замовкнути до кінця вистави. Це така частина роботи»

Попри значні досягнення і любов поціновувачів його творчості, сам актор задоволений своїми постановками зрідка.

– Чи бувало у вас таке, щоб ви були не задоволені спектаклем?

«А коли я був задоволений повною мірою? Якщо я буду задоволений – перестану розвиватися. Це є закон, я привчив себе до цього. Інколи сам собі кажу, що це було непогано сьогодні. От коли добре, можна так сказати, але не те, що я геній, і що до мене їздять шанувальники, люблять мене. Ні! Я завжди на рівних і не є зарозумілим і ніколи не буду. Всім, хто зараз на сцені, хочу сказати: заткни свою гординю, бо не навчишся нічому. Гординя нічого доброго не дає, крім руйнації»

– Чому не їсте до вистави?

«Уявіть собі, що я наївся перед виставою і під час гри беру хліб і удаю, що їм його залюбки. Це неможливо зіграти. Я взагалі не граю, треба, щоб я хотів. Ми ж говоримо про справжній театр»

За словами Михайла Мельника, якби він не став театральним діячем, то подався би в сферу музики або малювання. Сьогодні не бачить себе ніде, окрім як на сцені театру.

– Ким би ви могли стати, якщо не театр?

«Міг би стати ким завгодно. Але настільки проявитися, не знаю. Я був би непоганим музикантом, художником. Я з дитинства писав картини, наприклад, стенографія на вистави вся моя в театрі. Я не маю досвіду для того, щоб взяти пензля і малювати, але якщо дати мені місяць, я навчуся ним володіти. Я у 52 роки навчився грати на саксофоні, я його тоді вперше взяв в руки»

«Я не можу і не вмію дурити глядачів. Людина прийшла до тебе, це твій найдорожчий гість. Як можна її дурити і зображувати щось? Все має бути живим! Ми всі відчуваємо фальш, особливо діти. Вони іноді не можуть пояснити це, але відчувають, що це несправжнє. От, наприклад, в мене була роль без єдиного слова і режисер мені тоді казав: заткнись, нічого не кажи. А я грав сторожа з алебардою. Я тоді вирішив внести різноманіття, я почав розмовляти сам із собою. Діти вили і раділи, коли я виходив на сцену. І я ні слова не сказав, і їм було дуже цікаво. На сцені має бути так само, як і в житті, але цікавіше і насиченіше. Це є концентрат правди: гострої, смішної і якої завгодно»

«Театр це не музей, де можна сказати, що раніше було таке, а зараз ось таке. Думка має народжуватися на сцені. Сценарій для мене – це лише основа, напрямок дії, а далі треба жити на сцені. Я весь час працюю не по сценарію. Я не буду живим, якщо постійно робитиму все по сценарію. Багато чого залежить від того, який сьогодні глядач»

– Як вважаєте, чи є рівні вам, чи схожі театри?

«Я дуже не люблю подібні питання, оскільки про рівність може сказати лише глядач. Єдине, що в мене немає конкурентів у світі – недарма з-за кордону приїжджають дивитися. Сюди приїздять, бо з таким ще не зустрічалися ніколи. Так само і з моїм батьком, немає такої ж людини у світі, як мій тато. Який без рук, глухий, без ока написав понад 2 000 картин. Як це можна зробити? Але він окрім цього ще косив, нас, 4 дітей, поставив на ноги й ніколи в житті не посмів попросити на базарі 5 копійок. І я не можу бути іншим, бо я тоді не син!»

– А ви своїх дітей так само виховували, вам вдалося?

«Я вважаю, що так! Без сумніву! Зараз донька продовжує справу мого тата. Я іноді думаю, чи то не тато в тілі моєї доньки, тому що він перестав мені снитися тоді, як народилася донечка. Це загадка природи. А син є коучем, вже давно за кордоном, одружився і постійно займається всебічним розвитком»

– Ви віддаєтеся весь своїй роботі, як дружина сприймає ті різні настрої, з якими приходите додому?

«Моя дружина все розуміє без слів, вона все бачить, розуміє, за що їй велика вдячність. У 35 років під час вистави «Кара» я сильно надірвав спину, з тих пір є дискомфорт, але ніхто цього не бачить навіть зараз. І те, що після вистав я ледь не виповзаю зі сцени»

– Як ви у 52 роки навчилися грати на саксофоні?

«Це було дуже вперто, я собі задумав і робив все, щоб навчитися грати. Я ставлю високу планку, інакше не можна. Я не хочу дожити до того, щоб люди казали, що Мельник спікся. Мені краще вмерти! Гра на саксофоні стала для мене сильним поштовхом у житті»

Михайло Мельник не має великих статків і любить проводити вільний час у сімейному колі. Він живе театром та всюди шукає натхнення.

– Як ви з дружиною відпочиваєте?

«Ми рідко буваємо у ресторанах, хтось думає, що в мене великі маєтки і купа грошей. Але ні, в мене двокімнатна квартира, де взимку, як і у більшості людей – холодно, а влітку дуже спекотно. Але ми щасливі. Колись замінимо вдома лінолеум на щось інше, якщо доживу, але це не так важливо для нас, як та справа, якою ми займаємося. Ми нею живемо! От посидимо у ресторані, наїмося і що далі? Людина у такому стані нічого не хоче. Треба завжди бути головою голодним і, найважливіше, весь час дивуватися»

– Чи ходите ви в кіно, чи подобається вам?

«Я дуже переживаю, коли дивлюся фільми. Я класний глядач. Але, коли дивлюся українські фільми, мене ранить те, що воно відбувається не так, як я це бачу. На жаль, я не бачу справжніх українських фільмів. Це моя біда, я хочу, я шанувальник цього, чекаю, коли мене «розірве» правдою життя, а коли дивлюсь фальш в кіно і імітування Голівуду, а не своє бачення, мені стає ніяково від цього. В нас є українська школа, чому не продовжують її, а дивляться туди? Кожна нація має бути унікальною зі своїм колоритом, тим вона і красива»

– Про вас кажуть, що ви людина самовпевнена, гордовита, чи так це?

«Яка дурня! Це може лише здаватися, коли я серйозний, тому що всередині мене багато чого болить все життя. І цей біль не закінчується. Він закінчиться разом із моїм життям. Але більш відкритої людини, вибачте, у Дніпрі треба ще пошукати, а може, й в Україні»

– Чи користуєтеся ви соцмережами?

«В мене є сторінка в Instagram. Я там нічого не виставляю, але туди додаються і пишуть люди. Це дуже тішить. Нею керує трохи моя дружина, трохи донечка. З початком великої війни я перестав туди щось публікувати. Я не можу щось сказати, бо розумію, що серед людей є ті, хто когось втратив, просто зараз страждає, і якщо я почну казати щось веселе, то зроблю рану тим, кому сумно, і це буде не доречно»

Детальніше про життя відомого культурного діяча дивіться у випуску програми «Український характер».

Підписуйтеся на наш Телеграм-канал і сторінку Відкритого в Фейсбук, щоб першими дізнаватися про найважливіші події Дніпра.